Вже майже 2 роки деякі співробітники Farmak опікуються військовослужбовцями, які проходять реабілітацію в клініці, спільно з якою Благодійний фонд Родини Жебрівських реалізує програму «Реабілітація пацієнтів з важкими обмеженнями життєдіяльності».

Влітку минулого року до команди волонтерів долучилася і Тетяна. Вона відгукнулася на пропозицію провести творчі майстер-класи для пацієнтів, а що було далі – читайте в інтерв’ю.

Тетяно, з чого почалося Ваше волонтерство в клініці?

В роботі я не часто користуюся ноутбуком, але інколи це все ж трапляється. Я побачила у корпоративній розсилці новин, що в клініці для важкопоранених військових бажаючі можуть провести майстер-класи. Оскільки я вже довгий час займаюся творчістю, вирішила спробувати.

Якою саме творчістю Ви займаєтеся?

Вже років 8 займаюся декупажем. Почалося з того, що ми з сином шукали подарунок однокласниці. А я прихильниця того, що діти мають дарувати один одному те, що можуть зробити самі. І ми зробили скриньку.

Потім подруги подарували мені майстер-клас із плетіння ловців снів*. І для пацієнтів клініки я запропонувала саме цей вид мистецтва. Адже він заспокоює, не є складним і в результаті виходить гарний виріб, який можна забрати собі або подарувати.

Як відбувся перший майстер-клас?

Колеги мене попередили, що, можливо, не всі хлопці одразу захочуть доєднуватися. Але все пройшло легко і добре. Ми багато жартували. Звісно, хтось був більш активний, хтось менш. Загалом долучилися до 10 пацієнтів. Була з нами і дівчина, Світлана. Вона теж проходила реабілітацію в клініці, ми познайомилися на першому майстер-класі і спілкуємося досі.

Був один чоловік, Ігор, він спочатку казав, що нічого робити не буде, що це «забава для дівчат», а потім так захопився, що тепер сам робить цих ловців снів. Я йому приносила матеріали, він робив і своїм племінницям дарував.

Чому саме ловці снів?

Ловці снів – це індіанська традиція. За легендою, коли траплялося щось погане в родині, то плели таких ловців, вплітали у виріб кістки, каміння, пір’я і вішали як оберіг при вході. Вважалося, що злі духи мали заплутатися в ловці і не потрапити в будинок.

Ви згадали Світлану, з якою познайомилися на майстер-класі. Розкажіть її історію.

У Світлани висока ампутація однієї ноги і також проблеми з іншою. Я помітила, що насправді їй навіть не стільки важко було фізично ходити, як некомфортно, що на неї звертатимуть увагу. Вона сиділа в лікарні в чотирьох стінах, впадала в депресію. На майстер-класі спочатку не хотіла нічого робити, але я її лагідно «змусила». Почали більше спілкуватися, запропонувала їй разом сходити в музей. Під час прогулянки вона навіть попросила зняти на відео, як вона ходить, щоб відправити побратимам. Я побачила, що завдяки спілкуванню і прогулянкам, вона переступила якусь внутрішню межу, страх цієї зайвої уваги, наважилася і тепер не соромиться гуляти, виходити в люди. Зараз вона у Філадельфії (США), чекає на операцію.

Якщо я відчуваю, що я чимось змогла допомогти, хоч одній людині, то це вже добре.  

Хлопців в клініці стає більше, травми складні, зокрема багато людей з когнітивними порушеннями. Їм потрібна допомога.

Ви проводили для військових ще майстер-клас з малювання, чи сподобалося їм?

Так, це малювання по трафарету. Теж не складно і цікаво. Познайомилася з іншими хлопцями. В кожного своя історія.

Окрім майстер-класів, Ви також почали навідувати наших захисників. Як це відбувається?

Це просто дружні візити, спілкування. Іноді хлопці не завжди можуть сказати щось родичам чи медичному персоналу, а нам, волонтерам, можуть. Ми пожартуємо разом, щось смачне з’їмо.

Якось один чоловік, Сергій, захотів пельменів. То я вдома їх відварила, привезла йому. В нього було стільки щастя, що і не передати. Здається, це ж така дрібниця, адже в лікарні хлопці точно не голодні. Але це більше не про їжу, а про увагу. Ці прості пельмені були дуже важливі для нього.

Є пацієнт зі спінальним порушенням, з яким спілкуюся. Він пересувається на візку, але вже має план дій. Планує переобладнати квартиру, щоб він міг там проживати комфортно. Інший, Олег, з травмою обличчя. Але він теж позитивно налаштований.

Під час спілкування я не лише віддаю, я отримую багато і для себе. Захоплююся силою духу і стійкістю наших хлопців.

Як допомагає творчість?

Якщо людина цілий день працює розумово, то вона має щось робити і фізично, щоб був баланс.

Це відволікає від проблем, допомагає заспокоїтися. Раніше, коли я нервувала, я багато прибирала. А потім почала займатися творчістю.

Малювання дуже допомагає, коли на душі важко, це можна виплеснути в чорну фарбу. Цікаво спостерігати за людьми в цьому процесі. Наприклад, людина може  малювати все темне, але все-таки десь, хоч крапку, поставить світлу. І так само навпаки. Бо в житті немає повністю чорного чи білого.

Як люди в тилу мають долучатися до допомоги?

Має допомагати той, хто хоче і може. Війна торкнулася кожного. Не в кожного є можливості, зокрема моральні. В кого є сили ті допомагають, хто не може – нехай не заважають.

Чому Ви це робите – відвідуєте хлопців?

Ці люди віддали за нас найцінніше, що є в кожного – здоров’я. Людина, коли втрачає якісь фізичні можливості, вона і морально страждає, і матеріально, не може працювати.

А ми всі винні військовим за те, що п’ємо тут каву зараз, а не сидимо в підвалах.

І мені хочеться віддати цей борг. Якоюсь мірою я роблю це і тому, що в мене теж є син, йому 23 роки. Він хоче жити в Україні, і я вірю, якщо йому колись треба буде допомога, хтось теж відгукнеться і підтримає його.

Якщо ми будемо хоч трішечки допомагати один одному, світ стане краще.

*Ловець снів – це захисний оберіг, який традиційно використовується для захисту людей від поганих снів.