Під час війни люди багато допомагають одне одному й активно волонтерять. Співробітники Farmak та інші небайдужі доєдналися до волонтерства в клініці для важкопоранених захисників*. Деякі історії пацієнтів глибоко зворушують. Про одну з таких історій та загалом волонтерство в клініці в інтерв’ю поділилася Валентина, співробітниця Farmak.

Валентино, чому і коли Ви вирішили волонтерити в клініці для важкопоранених військових?

Я завжди захоплювалася ініціативністю Благодійного фонду Родини Жебрівських, бачу, скільки вони допомагають, як турбуються про колег-захисників Farmak. Тому, коли отримала повідомлення в корпоративній розсилці, що фонд допомагає в реабілітації військових в клініці і є потреба їх провідувати, я ні хвилини не роздумувала. Адже це можливість надати адресну допомогу там, де це потрібно.

Загалом я вважаю, що всі зараз мають допомагати. Я не йду у військо, але є бажання допомогти швидше виграти цю війну, а також є відчуття боргу перед людьми, які стали на наш захист, а зараз вони поранені, їхні життя розбиті. Це моя плата цим людям.

Як Ви знайомилися з пацієнтами?

Спочатку лікарі самі розподіляли нас до пацієнтів, розповідали про потреби кожного. Спершу ми окремо спілкувалися з пацієнтами, але вже дуже швидко разом з колегами стали однією великою компанією.  

Розкажіть про пацієнта Миколу, як Ви познайомилися з ним, як почали спілкуватися?

Лікарі попросили нас взяти Миколу під опіку. Він був складним пацієнтом, з порушенням мовлення і рухового апарату. І до нього ніхто не приїздив.

Спочатку на наші запрошення до прогулянок чи активностей реагував негативно, був в депресивному стані, в якийсь момент навіть повністю відмовився від їжі. Понад місяць ми з дівчатами намагалися змусити його поїсти (звичайно, під супроводом медичного персоналу).

Почали активно допомагати йому із  виконанням вправ: реабілітолог і логопед давали «домашні завдання», ми, можна сказати, «змушували» його займатися.

Ми навіть зробили між собою чергування, щоб Микола не лишався без нагляду. І майже щодня хтось до нього приїздив. Так поступово він звик до нас, почав спілкуватися і з іншими хлопцями, полюбив компанію. Він звик до всіх і всіх нас впізнавав.

Нам одразу сказали, що він не зможе сам про себе піклуватися. І тому потрібно шукати заклад, де буде для нього цілодобовий нагляд.

Ми з дівчатами спочатку відмовлялися це прийняти. Ми думали, ну як так, іншим же хлопцям стає краще, і він зможе одужати.

Насправді його історія – це справжній детектив, який нам з дівчатами вдалося розплутати.

Чому детектив?

Коли ми тільки познайомилися, то знали лише його ім’я і прізвище, а в клініку він потрапив з військового госпіталю. І це все. Вже не пам’ятаю звідки, але з’явилася інформація, що він жив на Волині. А я сама звідти родом. І я точно знаю, на Волині так не буває, щоб зовсім ніхто не знав людину.

Пізніше медичний персонал увімкнули його мобільний телефон, на зв’язок вийшли два його товариші. Він міг спілкуватися з ними по відеозв’язку. Сказати нічого не міг, але все слухав, розумів, реагував невербально, усміхався.

Також випадково зустріли родичку з Волині, яка відшукала його в клініці і періодично приїжджала провідувати.

І завдяки його родичці і товаришам, ми склали трішки його історію.

Виявилося, що Микола з Криму. Коли в 2014 росія анексувала Крим, він виїхав і жив у Луцьку. Його мама і брат залишилися в Криму, але вони не дуже контактували. Він працював ковалем, за розповідями хлопців, був дуже ретельним і вправним у роботі. У 2022 році Микола пішов добровольцем на фронт.

Навесні 2023 в нього стався інсульт. І з госпіталю його перевели на лікування й реабілітацію в клініку, яку підтримує фонд.

Людина зовсім не говорила, як Ви з ним комунікували?

На жаль, він і досі не розмовляє. Він також не може писати. З ним треба було як з дитиною, все вчити заново – картинки, слова, вправи. Спілкувалися жестами. Але насправді і жести з’явилися вже пізніше. Ми дуже раділи кожному його успіху і новому кроку.

Завдяки колегам він став трохи «виходити в люди», брали його і на пікнік, і в театр, і на щотижневі «п’ятничні посиденьки». Його настрій помітно покращувався. І два друга, які йому телефонували, теж позитивно впливали.

Що відбувалося далі?

Коли ми вже прийняли те, що він не зможе жити сам і йому буде потрібна постійна допомога, постало найстрашніше запитання: «Що далі? Куди?»

Ми почали шукати заклад, де він зможе перебувати після клініки. Це були годинні обговорення і пошуки в інтернеті, запитували всіх, кого могли, консультувалися з адвокатом. Більшість розводили руки, не знали, що підказати. Зазвичай, про людину в такому стані дбають рідні, а в нього ж їх не було. Тут, на місці, тільки ми – дівчата з Farmak.

Його друзі теж підключилися і почали шукати заклади на Волині. Але все було дуже складно з документами.

В чому саме були труднощі?

Ключове питання було – це встановлення інвалідності і медичний висновок про не здатність самообслуговування та потребу в сторонній допомозі. Саме по частині подачі документів та отримання довідки МСЕК про визнання особи людиною з інвалідністю дуже допомогла клініка.

Загалом, порядок дій описаний в правовому навігаторі «Принцип для військових, ветеранів та їхніх родин (посилання)». Ті, хто з цим стикався, знають, що при оформленні військово-медичних документів щодо призначення пенсії є багато нюансів, важливо нічого не упустити і коректно оформити. Тут дуже допоміг наш колега Валентин.  Він в цей час теж проходив реабілітацію в клініці, і, можна сказати, був консультантом і координатором по кожному кроку.

На кожному етапі мені здавалося все, глухий кут. Але щоразу знаходилася якась підказка, люди, які відгукувалися допомогти.

І нам вдалося і документи всі зібрати, і статус оформити, і навіть банківську картку відновити.

Як і де Ви знайшли заклад?

По вибору закладу було непросто, але тут неочікувано і вчасно допоміг Благодійний фонд Родини Жебрівських, зокрема Філя Іванівна Жебровська, це була її ініціатива. Тоді, у грудні 2023 під час зустрічі на дні волонтера, розповіли їй історію Миколи.

Так спільними зусиллями в Луцьку ми знайшли один такий заклад, пансіонат. Я особисто туди їздила, познайомилася також з друзями Миколи.

Його друзі не мали можливості приїжджати до нього в Київ, але в Луцьку вони опікуються ним. Родичка, яка в Київ приїжджала, зараз теж відвідує Миколу щотижня.

В закладі працює дуже гарна реабілітологиня, вона з ним багато займається, і вже є прогрес в русі.

Наші дівчата влітку 2024 навідували Миколу. У нього тепер багато гостей, його не лишають без уваги і це дуже цінно.

Що було для Вас особисто найскладніше в цій історії?

Найстрашніше і найвідповідальніше для мене було обрати заклад. Бо це ж рішення, де людина буде жити.

В цій історії я дуже хочу подякувати Валентину, Мар’яні, трьом Наталям, всім дівчатам і колегам з відділу. Адже мої колеги вислуховували мене, підтримували і морально і матеріально.

Хто ще з хлопців із клініки Вам запам’ятався?

Насправді історій дуже багато, годин не вистачить про всіх розказати. Але можу відмітити Сашу Скринського – це мій особистий мотиватор. Він певний час був з Миколою в одній палаті. Це людина з ампутованою ногою, роздробленим плечем, в якої відмовила рука після інсульту. Але він не здався, зараз він активно тренується, у ФК «Дніпро». Там люди з ампутованими кінцівками грають у футбол. Я говорила з його тренером, коли вони в Київ приїздили, і він сказав, що Саша – єдиний, хто не потребує мотивації, він сам кого хочеш змотивує. А ще тренер сказав, що всім ветеранам потрібна увага, це для них найважливіше. Коли поруч сім’я, рідні чи просто небайдужі люди, це мотивує людину до життя. Про Сашу більше можете знайти за посиланням.

Щоб Ви хотіли ще додати?

Микола — мій найскладніший, але водночас найбільш мотивуючий проєкт. Я щиро вдячна всім, хто долучився до його підтримки та допомоги. Загалом, для мене вся ця історія про доброту. Бо скільки б ми десь не зверталися, за консультаціями, довідками, проханнями – всюди знаходилися люди, які готові були підтримати. І в людини, в якої не було спочатку нікого, знайшлися люди, які дбають про нього. Побувавши в таких закладах, де люди з ампутаціями тощо, розумієш, скільки багато маєш сам. І людям треба нагадувати, наскільки в них все добре і що цим потрібно ділитися.

*Благодійний фонд Родини Жебрівських фінансує програму «Реабілітація пацієнтів з важкими обмеженнями життєдіяльності» для військових в одній з приватних клінік Києва. Також співробітники Farmak долучилися до волонтерської допомоги цим військовим: відвідують хлопців, спілкуються, допомагають на прогулянках, проводять різні заходи.