Наші волонтери значну частину свого часу і ресурсу присвячують допомозі іншим. Тож продовжуємо ділитися історіями тих, хто допомагає відновитися пораненим військовим. Сьогодні – про Юлію, яка разом з іншими волонтерами відвідує важкопоранених військових в клініці, які проходять реабілітацію за підтримки Благодійного фонду Родини Жебрівських.

Юліє, розкажіть про Ваш шлях волонтерства. З ким познайомилися у клініці, кого відвідуєте?

Першим, з ким я познайомилася, був пан Олександр. Спочатку його ставлення до нас, волонтерів, було дещо вороже. «Чому ти сюди ходиш, тобі нема чим займатися? Нема свого життя?» – такі запитання ми часто чули на початку. Та все ж таки далі ми змогли знайти спільну мову.

Як Вам вдалося налагодити спілкування з Олександром?

Скажу одразу, що до кожної людини має бути свій підхід. Якщо з кимось ти знайшов спільну мову, не значить, що з іншим вийде так само. І навіть з однією людиною це не працює завжди: сьогодні він засмучений, а завтра має настрій, хоче щось робити. Були дні, коли я приходила до Олександра, а він казав – я не хочу сьогодні спілкуватися. І я йшла. Запитувала, чи приходити мені в інший день? Він казав так, прийди.

Розкажіть трішки про його історію.

Він був в десантно-штурмових військах. Потрапив під обстріл під час якого отримав черепно-мозкову травму і йому відняло праву частину тіла. В нього дуже погано функціонує нога і рука, половину тіла не відчував. Наразі він вже виписався, перебуває вдома. Але ми з ним на зв’язку, час від часу зідзвонюємося.

Яку переважно допомогу Ви йому надавали?

Ми спілкувалися, виходили на прогулянки біля лікарні.

Воїнам дуже важливо показувати, що вони самостійні, що можуть багато чого зробити. Не можна відноситися до них як до дітей, робити все за них. Навпаки, потрібно, щоб вони самі рухалися, намагалися щось зробити і виходили з того стану.

Його дуже засмутило, що його визнали непридатним до військової служби. Він дуже хотів повернутися на фронт.

Про що говорили найбільше?

Він багато розповідав про своє життя «між» війною.

Загалом він мало підпускав до себе волонтерів, переважно спілкувався зі мною і ще з Наталією, моєю колегою.

Навіть, коли я через стан здоров’я не могла його відвідати, сам телефонував і запитував, коли прийду. 

Якщо не можеш щось зробити для людини, як відмовити так, щоб було комфортно?

Найголовніше – не пропускати всі слова через себе і не сприймати на свій рахунок. Були моменти, коли просто інші хлопці могли сказати невдалий жарт, ображали.

В більшості випадків, навіть коли людина каже щось не дуже приємне, вона не хоче образити саме тебе. Вона може злитися на ситуацію загалом.

Важко. Але ти намагаєшся це скинути з себе, бо в кожного з них свій стан, він може навіть не зрозуміти, що образив тебе.

Юліє, Ви дуже багато часу присвячуєте волонтерству, відверто, чому Ви це робите?

Банально, але, якщо ти не можеш воювати, маєш робити щось інше. Наприклад, допомагати людям, які воюють. Волонтерством я займаюся ще з 2014 року. Я часто приходила у військовий шпиталь, переважно до воїнів, яких знала. Приносила якусь передачку. Адже всі хочуть спілкування. У 2015 році було багато людей, які ходили до військових. Але потім їх стало все менше. Бо люди звикають до певних обставин, і починають вже їх не помічати. А обставини лишилися і потрібно ще багато допомоги. Тому я вважаю такі ініціативи дуже важливими.

Ви пройшли курси масажів і допомагаєте військовим відновитися. Розкажіть про це більше.

Мене піти туди запросила подруга. Це організація, яка безкоштовно проводить курси масажу для цивільних людей. Місяць ти навчаєшся по вихідних, вчишся робити масаж спини. Потім на волонтерських засадах ти маєш відпрацювати (принаймні провести курс з 10 масажів для 3 людей). 1 масаж – це година. Для воїнів ЗСУ це безкоштовно.

На військових дуже велике фізичне навантаження – вони носять бронежилет, інші важкі речі. Проблеми зі спиною, на жаль, у багатьох. Тому така можливість для них дуже цінна. До нас вже приходили воїни, вони дуже задоволені і вдячні.

У Вас весь час розписаний: робота, волонтерство… Чи не виснажує Вас це?

Так, часу дійсно не багато. Але намагаюся знайти його на зустрічі з друзями. А ще особисто мене заспокоює малювання картин по номерах.

Але бути волонтером – це рішення, яке ти приймаєш і вже знаєш, що певний час свого життя ти будеш допомагати іншим. Це твоя подяка тим людям, які тебе захищають.